І вона таки потрапила у бригаду – 14 -у окрему механізовану бригаду ім. князя Романа Великого. Вона хотіла рятувати людей у мирний час, а довелось виносити поранених із поля бою, довелося шептати слова молитви і закривати очі тим, кого не вдалось вирвати із лап смерті, довелося надавати допомогу побратимам прямо в окопах і вивозити їх під обстрілами в евакомобілях, і навіть прикривати своїх вогнем з гранатомета, тому що війна – це війна.

Вона все намагалась робити досконало – вчитись, бути у вирі студентського життя, не втратити ні хвилини, – так, ніби спішила жити, ніби передчувала, що треба усе встигнути. Роботяща, чесна, людяна, світла дівчина із багатодітної віруючої родини. “Коли Ліля чергувала в аудиторії, то підлога сяяла так, наче в домі перед Великоднем, вона просто не вміла робити щось абияк, не могла не довести справу докінця”, – колишня кураторка Аліна Юрченко говорить і її голос бринить від сліз…

“Вона для нас, як сонечко, ми любим її за бойовий, але погідний характер, за веселу вдачу і ямочки на щоках” – казали про неї кореспонденту, який приїхав зняти сюжет про Лілін підрозділ, її побратими.

На фронті вона зустріла свого коханого. Зустріла… і поховала два місяці тому. Про що вона думала над його могилою у Львові, що обіцяла йому, може, прожити життя за двох, адже їй було лише 23…

Ліля, Лілечка… Ти б мала заплести восени кіски маленькій донечці, коли та піде у другий клас, нарізати їй різнобарвних айстр, стиснути в руці маленьку долоньку…ти б мала колись віддавати заміж сестричок, пекти їм весільний коровай… ти б мала бути успішною, красивою, щасливою жінкою. А залишишся назавжди такою, як на цій випускній світлині…

Сумуємо, пам’ятаємо, прихиляємо коліна у скорботі. Вічна слава Героям!