Виступаючи на мітингу на вшанування їх пам’яті, директор коледжу Петро ШЕРСТЮК сказав:

“Ми зібрались, аби увіковічнити пам’ять трьох молодих людей, які у різний час приходили у ці стіни, сиділи за лавами цих аудиторій, здавали заліки та екзамени, трьох наших випускників. Та хто б тоді міг подумати, що освоюючи ази клінічних дисциплін, вони готуються не лише до мирної праці фельдшера чи медсестри, що страшна війна, яка прийшла на нашу землю, змусить їх, крім аптечки, взяти до рук зброю, щоб захищати свою країну і нашу свободу. Вони усі троє стали бойовими медиками, і до останньої хвилини життя залишились вірними своєму громадянському, професійному і військовому обов’язку.

Альона Новіцька, тендітна темноока дівчина, але ж скільки мужності і відваги ховалось за цим ніжним жіночним образом! Увесь світ облетіло її відеозвернення, записане у підземеллі «Азовсталі»: «Ми не мученики, ми – борці!» Вона просила про порятунок не для себе, а для десятків важких поранених, яких вона з усіх сил і до останньої хвилини намагалась вберегти від смерті… але і сама навічно похована під бетонним громаддям «Азовсталі» ще зовсім молодою, тридцятирічною…

Назарій Божик, юнак, якому назавжди буде 21 рік… Усміхнений, веселий хлопчина, у якого було безліч друзів, який, немов магніт, своєю відкритістю і щирістю притягував до себе людей. Після закінчення коледжу він пішов у ЗСУ служити по контракту, а коли почалась війна – став бойовим медиком. Він ще так багато усього не встиг, він обіцяв своїй бабусі, яка виховувала його змалечку, що обов’язково повернеться живим, добудує дім, одружиться… Але війна перевала це молоде життя, війна довічно покрила чорною хусткою голову його бабусі…

Сергій Драган, наш випускник 1997 року. Спокійний, добрий юнак, якому з дитинства прийшлось нелегко, бо самому доводилось пробивати собі дорогу у житті. І все, здавалося б, збулось – хороша дружина, двоє дітей – донька і син, гарний будинок… Але російська агресія змусила і його у сорок два роки одягнути військову форму і стати бойовим медиком. Чи хотів він собі такої долі? Звичайно, що ні. Але він вчинив, як справжній чоловік і справжній українець, залишившись вірним своєму обов’язку захищати своїх дітей і свою країну.”

У ту мить, коли жовто-блакитні прапори із дощок зняли рідні наших Героїв : маленький син Альони Іллюша і брат Андрій; вдова Сергія Драгана Раїса Володимирівна і син Тарас, Назарова бабуся Раїса Федорівна – в ту мить завмерли усі присутні – студенти, викладачі, співробітники, бійці чемеровецької тероборони, однокурсники, усі, хто прийшов вшанувати пам’ять наших випускників. Ця трагічна і одночасно велична хвилина Пам’яті навіки закарбується у наших серцях.

Нам невідомі всіх їх імена,

Хто їх чекає, хто за ними плаче,

Де їхній дім, як їм болить війна,

Яке в них серце – горде чи терпляче.

Чи страшно їм, коли усе горить,

Коли руїни, смерть перед очима,

І як в бою одна пекельна мить,

Розгорне білі крила за плечима…

Так, нам невідомі імена ще багатьох Героїв цієї Великої Війни, але тих, кого ми знаємо, чиї кращі роки юності пройшли у наших стінах – ми будемо завжди пам’ятати і завжди схиляти голову перед їхнім величним подвигом :

ОЛЕНА НОВІЦЬКА-КУШНІР

НАЗАРІЙ БОЖИК

СЕРГІЙ ДРАГАН

Слава Україні! Героям слава!